Як уманчанку з ліфтового полону визволяли (розповідь потерпілої)

До її слів немає чого додати, як і відняти – подаємо цей «крик душі» мовою оригіналу:

• Сьогодні я застрягла в ліфті однієї з багатоповерхівок Умані недалеко від центру. Такого трешу з боку аварійки я не очікувала...

Ліфт зламався, але хоч світло в кабіні не вимкнулось. Кнопка для виклику диспетчера, що у кутку, взагалі не працювала (цікаво, для чого вона там взагалі?) добре, хоч номер телефона аварійки написаний маркером біля кнопкової панелі. Зателефонувала в аварійку, зв'язок жахливий, голос диспечера квакав. Ледь розчула: «Через хвилин 20 будемо». Поблагала, щоб постарались приїхати швидше, бо в мене може бути напад клаустрофобії. Диспетчер просто кинув слухавку, я й не зрозуміла, чи мій виклик хоч прийняли.

Коли я зателефонувала вдруге, красномовний дядечко немолодим голосом випалив: «Ще раз позвоните і ми, б**ть, зовсім не приїдемо!». І кинули трубку. Визвонила свого чоловіка, він по голосу знайшов, на якому я поверсі, зателефонував до аварійки ще він – і пояснив ситуацію зі свого боку, – сказали, що приїдуть. 
Чекали 30 хвилин, ніхто не приїхав. Зателефонували знов, спитали, чи до нас приїдуть, і почули у відповідь: «Дзвоніть до енергетиків, питайте їх, чого вони світлом блимають, а ви звоните до мене і заважаєте мені їхати за кермом» (до чого тут енергетики, якщо я сиджу в зламаному ліфті, в якому світло не вимкнулось, і геть не блимало, лампочка світить стабільно?).
Через 40 хвилин чоловікові відповіли, що машина на іншому виклику, а нам треба чекати (невже в майже 100-тисячному місті лише одна бригада ЛАС?)
Через 50 хв. мій знервований чоловік покликав товариша і ризикнув спробувати розсунути двері підручними інструментами, але нічого не вийшло.
Через годину знову зателефонувала, на що почула: «Я щойно був у вас, 15 хвилин як я вже запустив ліфт, так що ви від мене ще хочете, я вже від вас від'їхав, я що маю назад вертатися?» (але яке «запустив», якщо я досі заблокована в зачиненому ліфті, а мій чоловік в під'їзді чекає і ніякої аварійки й близько не бачив!). І ще перепитав: «В якому ви ліфті застрягли? В 3 під'їзді? Чому я вас там не бачив?". (Якби наші ліфти не були такими запльованими, я б сповзла по стіні і сіла на підлогу, бо вже сил не було кликати на допомогу і чути такі нісенітниці).
Виявилося, що чолов'яга заблудився в будинку на три під'їзди і замість 3-го зайшов до 1-го і, переконавшись, що з ліфтом все добре, поїхав (таблички з номером під'їзду – це ж для слабаків, які не вміють рахувати!!! Та й так важко зателефонувати й перепитати, в якому саме ліфті сидить людина!).
Мій чоловік влаштував їм добрий розгон і через 1 год. 15 хв. я почула цікаве питання: «Ау-у-у, ви там?» (Ні блін, просочилася крізь міліметрову щілинку і втекла!)...
Через 1 год 20 хв мене визволили. Відбулась легким стресом, хоча цей стрес більше викликаний халатністю працівників ЛАСу...
А якби я, не дай Боже, застрягла з дитиною, якби на моєму місці був хворий пенсіонер, якому важко стояти, чи людина після операції, з хворими ногами, або дитина їхала б без батьків??? Чи вони вистоять більше години??? Що за ставлення до людей???

Сподіваємося, що спеціальні служби, які обслуговують ліфти міста, та відповідні контролюючі органи відреагують на цю розповідь, що викликає у читачів тільки гнів та негативні емоції, тому що випадки не поодинокі, на жаль. І добре, що все так обійшлося, а могли б бути і сумні наслідки…

Фото тематичне