Молодий літератор із Уманщини збагатив скарбничку української літератури своїми творами

Юнак не зупиняється на досягнутому, продовжує писати і дивувати читача своїми історіями.

Його ім’я з’явилося на сторінках моїх творчих друзів вже давно, я краєм ока спостерігала за молодим автором, твори якого вже впевнено завойовували собі місце у літературній спільноті. Нарешті я віднайшла час, познайомилася ближче і прочитала кілька його робіт. Відкрила для себе надзвичайно талановитого самородка з Уманщини, глибокого, до щему ліричного і по-своєму цікавого при сприйнятті світу молодого хлопця, в якого (звідки?) помітна мудрість, не характерна для його літ. Історик за фахом, Дмитро вміло поєднує захоплення історією з літературними вподобаннями.

Напросилася на інтерв’ю, щоб отримати відповіді на питання, що цікавили, та краще дізнатися, як же шліфуються талановиті особистості нашого краю.

• Що стало поштовхом до написання літературних творів?
• Із раннього дитинства любив фантазувати, вигадувати усілякі історії. Усе те було поєднанням десь побаченого, почутого, прочитаного. Усвідомлення того, що література – це щось особливе для мене й приносить задоволення, прийшло вже в старших класах. Але я не знав, що із тим усім робити. Соціальні мережі й інтернет-сфера тоді тільки-но набували обертів у нашій країні й людині з невеличкого села було важко достукатися до видавців або читачів за межами вузького кола свого оточення. І саме в той час випадковість, а можливо, доля, подарувала мені шанс у вигляді юнацького дискусійного клубу «САПФІР» під керівництвом Ольги Тодчук, де я зміг вдосконалити свої навички й усвідомити, куди саме хочу рухатися.
• Скільки збірочок вже надруковано?
• На період «САПФІРу» якраз і припадає робота над першою збіркою творів «Алеями людських почуттів». Створення першої невеличкої книжечки – неоціненний досвід. Далі, ще навчаючись у школі, почав співпрацювати з найстарішим українським літературним журналом «Дніпро», на сторінках якого впродовж 2013 року публікувалися мої новели.

Наступною збіркою й значно потужнішим досвідом у літературній сфері стали «Теплі історії» того ж таки 2013 року. Світ побачили колективні книги «Теплі історії про дива, коханих і рідних», «Теплі історії про кохання» та «Теплі історії: Він і Вона», кожна з яких стала всеукраїнським бестселером і досі залишається популярною. Із 2015 року пишу переважно детективи й короткі новели, які читач може відшукати в часописах «КОЛО», «Дзвін», «ТексOver». У 2016 році журнал «Дніпро» опублікував детективну повість «Срібне люстерко, або Пані Ен ніколи не спізнюється на чаювання», а 2017 року з'явилась книга моїх коротких новел «Життя було вчора».

• Які теми найбільше подобається висвітлювати у творах?
• Усе, що оточує, – безкінечне джерело сюжетів та цікавинок, які можна перетворити на історії великі чи маленькі. Люблю спостерігати за оточуючими, прислухатися до світу навколо. Намагаюся зображувати життя пересічних людей у цікавих його ракурсах, вишукувати деталі, занурюватися в історичне минуле.

• Звідки черпаєш натхнення творити?
• Натхнення є завжди. Можливо, це дивно, але я відчуваю потребу писати весь час, от тільки того часу, на жаль, вдосталь викроїти не завжди вдається. Але, окрім натхнення, є речі й люди, які мотивують до дій. Перш за все, це моє оточення, мої рідні та друзі, затишна спокійна атмосфера, теплі вечори з приємними посиденьками, це хороші фільми й майстерно написані книги, і найголовніше – життя – оскільки воно найдивовижніше з того, що маємо. Стосовно цього ніколи не втомлююся подумки й уголос повторювати слова Аґати Крісті:  «Жити – це вже велике благо».

• У яких конкурсах брав участь і які досягнення маєш?
• Конкурси – хороша нагода для молодих авторів заявити про себе. Час від часу пробую свої сили в цій сфері й серед перемог варто, мабуть, згадати перемогу мого детективу «Дружина молочника» у конкурсі короткої детективної прози «Це ж елементарно, сер...» від літературної платформи для прозаїків і поетів «ЛітМайданчик». Також це конкурси «ProМинуле», «Витоки» та багато інших. Завжди варто пробувати свої сили й стукати в зачинені двері, бо за котримись із них обов'язково пролунає тихеньке почовгування капців і після скрипучого оберту ключа в замковій шпарині вам відчинять зі словами: «Заходьте! Ми давно на вас чекали!». Головне, не зупинятися...

Тож залишається побажати Дмитру натхнення для написання творів, які займуть гідне місце в українській літературі поруч із надбаннями заслужених майстрів пера.

Автор Надія Зубова