Спортсмени, директори, військовий, бізнесмен: вісім історій молодих уманчан

Анастасія Ковальчук: люблю пригоди і не шукаю легких доріг

22 роки, майстер спорту України, член національної збірної України з боксу, чемпіонка Черкаської області, призерка чемпіонатів України, учасниця чемпіонату Європи, студентка УДПУ. 

― Я приїхала в Умань навчатися з смт. Лисянка, Черкаської області. Вважаю, що бокс — це творчість, художній вид спорту, де потрібно дуже багато думати головою, хитрувати, застосовувати тактику і стратегію, а не «бити морди», як дехто думає.  Треба в уяві «малювати картину» бою і постійно думати наперед.

А сьогодні мене реально підтримує спорт, тому що більше нікому. Я маю стипендію та маю зарплату у Федерації боксу. Зараз я на навчально-тренувальних зборах в Києві, у Конча-Заспі. Думаю, що коли б мій батько був живий, він би мною пишався. І перш за все, пишався б тим, що я завдяки спорту змогла вирватися з того проблемного кола, в якому жила в дитинстві. Крім спорту, люблю співати, танцювати, я ж дівчинка! А ще захоплююся волейболом, це просто моя друга стихія. Для мене важливо спілкуватися з людьми,  дізнаватися про нове, про тих, хто мене оточує, я активна і вмію «заводити» всіх навколо себе, тому ми з друзями часто організовуємо собі різні пригоди, серед яких, наприклад, може бути і участь в акціях з благоустрою, ми це робимо легко і жартома, а користі з того не мало. 

Михайло Янчук: мені ніколи не байдуже

33 роки, кандидат історичних наук, директор НВК № 17.

Я з села Танське Уманського району. 2009 року, після закінчення університету ім. Драгоманова в Києві, повернувся до Умані. Працював в УДПУ, захистив дисертацію — кандидат історичних наук.

Мені завжди була цікава педагогіка, усі процеси виховання, як людина стає повноцінною особистістю. Це мені подобається і по душі, тому я обрав для себе педагогіку і не залишився працювати в УДПУ, адже там була робота з дорослими людьми, з книжками, статтями, монографіями. Як історик, я багато працював в архівах, але мені це було трохи нудно,  хотілося живого спілкування, живої роботи. 

27 серпня буде рівно рік як я пройшов по конкурсу на посаду директора НВК №17. У нас  виховуються і навчаються діти з 2 і до 17 років. Сьогодні у садку у нас 87 дітей, у школі — близько двохсот, і 72 працівників.

Коли прийшов в НВК, почав скуповувати все для господарської частини: відра, мітли, драбини, лампочки і решту — це все було у катастрофічному стані. Потім зайнявся водопровідними трубами, згодом — теплом. Оце такі були перші «директорські» справи. Багато що робив своїми руками — я довіряю людям, але якщо потрібно щось робити, то переодягаюся і стаю й працюю. Зараз — скошую траву чи фарбую. І мої колеги разом зі мною. Якщо робиш сам, то й люди потім біля тебе теж роблять. 

Якби зараз мав необмежені кошти, то перш за все замінив би систему теплопостачання в НВК, тому що котел у нас сучасний, а труби старі, ефекту немає. Шкода, що не змогли виграти в конкурсі громадських проектів, дуже б хотілося сучасний спортивний комплекс для всього мікрорайону облаштувати, але не біда. Будемо подаватися ще. 

А от така велика мрія ― перетворити НВК на український військовий ліцей або на старшу школу з військово-патріотичним вихованням, адже у нас є прекрасна база, а значить будемо працювати. 

Людмила Чупряк: роблю все, щоб в бібліотеки приходила молодь 

32 роки, директор Уманської міської централізованої системи бібліотек

Я з Маньківки, а в Умань приїхала навчатися на філологічному факультеті УДПУ. Бібліотека ― це моє перше робоче місце, і мені вдалося влаштуватися на роботу тому що я володіла комп’ютером. Спочатку працювала на абонементі ― видавала людям книги і час від часу допомагала вести документацію, а потім ми виграли грант і в рамках проекту «Бібліоміст» уманські бібліотеки були оснащені комп’ютерною технікою. Тут дуже згодилися мої знання, я й сама опановувала новітні технології і допомагала колегам та читачам «подружитися» з комп’ютерами.

Тому перше, що я стала робити на посаді директора ― розповідати про наші потреби, запрошувати благодійників і шукати грантові проекти та можливості залучення коштів на ремонт і осучаснення бібліотек. Нам вдається це робити. Коли я прийшла на роботу у нас було три ПК, сьогодні ― 14. І ми не зупиняємося, пишемо гранти, наразі виграли ще в 3-х проектах. Нас підтримує місто, частково допомагають робити ремонти, проплачують за Інтернет та інші витрати. Ми не зупиняємося. А взагалі то я мрію, щоб в Умані збудувати нову 2-поверхову простору сучасну бібліотеку в центральній частині міста і до неї приходили якомога більше дітей і молоді. 

Максим Стангріт: якщо є цікаві ідеї, то їх можна круто реалізувати 

22 роки, спеціаліст I категорії відділу інформації та зв’язків з громадськістю Уманської міської ради, випускник «Академії молодіжного лідера».

Я з села Грушка, Могилів-Подільського району , Вінницької області. Закінчив історичний факультет УДПУ, очікую на диплом. Під час навчання я був студректором і активним учасником одного з сезонів «Академії молодіжного лідера». У нас було багато цікавих справ де я був одним з найактивніших учасників, цікавився молодіжною політикою, роботою місцевого самоврядування. Коли мені запропонували взяти участь у конкурсі на вакантне місце, зголосився відразу, бо мене цікавить така робота.  Пройшов за конкурсом, пройшов стажування і тепер працюю. Робота дуже цікава і відповідальна, різнопланова, ніякої рутини.  

Мені доводиться багато спілкуватися з різними людьми, опрацьовувати інформацію, якісно її подавати.

В рідному селі залишилися бабуся, дідусь і 16-річна сестричка Сніжанна. Вони мене завжди підтримують, пишаються мною і чекають додому, адже я тепер приїжджаю ще рідше. Моя робота важлива для мене ще й тим, що я можу забезпечити себе, ще й трохи допомогти моїм рідним. А от часу на хобі (пішохідний туризм) в мене немає зовсім, хоча в День молоді, думаю. Ми зустрінемося з друзями, адже це все ж таки наше свято. 

Аліна Золотухіна: постійно прагну нового і не боюся змін 

21 рік, директор «Софа Хаб», учасниця проекту «Державотворець».

Я з Маньківки, в Умані живу близько двох років. Я постійно шукаю себе, шукаю, що мені потрібно. Вчилася у Києві, зараз навчаюся в УДПУ на англійській філології, якби повернути час назад, то я б пішла вчитися на маркетолога. Мені взагалі подобається ідея навчання, освіти, особливо тенденція, яка зараз є в Україні, до інноваційних методів навчання. 

Коли я приїхала в Умань, то була дуже скромною, навіть сором’язливою дівчинкою. А на роботі в ліцеї познайомилася з успішними людьми, і теж захотіла стати успішною. І саме тоді я вирішила, що у всіх можливостях, які в мене є, в усіх проектах, які траплятимуться у мене на шляху, я буду брати участь. З того часу почала займатися волонтерством, відвідувати тренінги, конференції.  Знайомі дивувалися й казали: «Якщо десь щось відбувається, то Аліна перша піднімає руку і каже: «Я хочу!»». Тому коли я побачила, що в Умані проходить проект «Державотворець», зареєструвалася, адже дуже-дуже хотіла дізнатися як це все відбувається, як працює держава, бізнес, як молодь може з ними співпрацювати. Коли потрапила на проект то була дуже активною. Ми ще під час «Державотворця» зрозуміли, що в Умані є багато крутої молоді, але немає місця, де ми можемо збиратися. Мою активність під час лекцій помітили представники ЖК «Греків Ліс» і Борис Сергійович (Сапаєв) сказав: «Ось вам приміщення, створюйте тут простір, який потрібен молоді». Ми в це довго не могли повірити, але врешті всі разом створили простір «Софа Хаб», де можна реалізувати свій потенціал, творити, збиратися, знайомитися, створювати проекти і разом ставати успішними, вчитися в успішних людей і самим вчити один одного. 

Якщо чесно, я не можу сидіти на місці, мені завжди хочеться щось міняти — змінювати обстановку. Я часто змінюю квартири, де я живу і в тих квартирах роблю ремонт, часто змінюю образи і різний колір волосся говорить про те, що мені постійно хочеться чогось нового.

Зараз я працюю практично в режимі «24/7», немає часу поїхати до мами. Вона скучає, але дуже пишається мною і підтримує мене. Для мене це дуже важливо. Важливо, що я зараз намагаюся повністю сама себе забезпечувати і дуже сподіваюся, що у найближчому майбутньому здійсню свою мрію дитинства — повезу маму в подорож.  

Максим Міркамілов: авторитет здобув у бою

28 років, учасник бойових дій АТО, капітан, начальник штабу Уманського батальйону територіальної оборони,  перший заступник командира військової частини.

Я родом з Христинівки, такий собі типовий «неформал» був: довге волосся, рок і т.д. А потім сам собі кинув виклик і вступив до Київського національного університету ім. Шевченка у військовий інститут на спеціальні військова психологія. В родині нікого військового не було, просто схотів сам собі довести — я зможу! Мені завжди було смішно, коли люди ховалися від армії, тому я став військовим.

Після закінчення, у 2014-му, розподілився у 30-ту механізовану бригаду у Новоград-Волинському на посаду заступника командира роти з морально-психологічного забезпечення. На фронт потрапив відразу з початком війни, ми з товаришем написали заяви з проханням відправити на передову. Перша операція це був «коридор» для наших. Три бригади потрапили в оточення під кордоном з Росією і ніяк не могли вибратися, їх «крила» артилерія. Командування організувало рейд — ми разом з 95-ю аеромобільною бригадою діяли, щоб пробити «коридор» для виходу наших частин з оточення. 95-та проривалася, а ми ― піхота вклинювалися у прориви, зачищали їх і створювали «коридор». Це була Савур Могила і Степанівка. В нас все вийшло, ми своїх звільнили. Але склалась така ситуація — десантники пішли далі проривати, ми за ними трохи не поспівали, тому що у нас більший фронт роботи був, — і ми своїх звільнили, а самі потрапили в оточення. Відбивалися, як могли, зв’язку з командуванням не було, їжі, боєприпасів і пального теж не було, постійно «накривала» артилерія. Однієї ночі вони пішли у наступ з підтримкою російських танків, знищили майже усіх наших. МИ втримати не змогли, ті хто вцілів, відступав куди міг. Я опинився з екіпажем нашого танку і двома екіпажами БМП, і я серед них виявився старшим. Я ж тоді тільки тижня три як випустився з інституту, мені 22 роки і в мене не бойова спеціальність. Спочатку мене не сприймали як командира. Та після одного, другого бою почали дослухатися, а коли зрозуміли, що ми повністю відрізані (нас заглушили і ми навіть не могли по радіостанції вийти, щоб отримати наказ від старших командирів, що нам робити), доводилося мені приймати рішення.

Мене тоді трусили, просили: «Вирішуй щось, що будемо робити, ти старший за званням, посадою. Тому вирішуй». Спочатку ми кинули техніку, пробували пішки через ліса вийти, але не вийшло — усе було заміновано. Ми повернулися, зайняли кругову оборону, потім з боєм прорвалися в село, де ворог, а потім з боєм прорвали кільце з села. Слава Богу, з усіх людей, які тоді зі мною були навіть поранених не було. Але, на жаль, з моєї роти, нас було 117 чоловік, за ту ніч нас залишилося 14. Багато потрапили в полон, багато безвісти зниклі.

Так воював, отримав поранення. У зв’язку зі здоров’ям мені рекомендували перевестися, хотілося якнайближче додому і я перевівся в Розсішки, був командиром роти, отримав звання старшого лейтенанта. І служив там до початку 2019 року, отримав звання капітана. А на початку 2020 року перевівся в Умань. 

А шрам на обличчі, то вже отримав в Умані: якось ішов через автовокзал, побачив як двоє нетверезих чоловіків знущалися над собакою, зробив зауваження, намагався як психолог розв’язати конфлікт. Вони ніби заспокоїлись і відійшли, а потім один ножем не очікувано вдарив зверху вниз по обличчю. Маю шрам, але то таке, нема про що говорити. 

… Коли ми через півроку після початку війни зустрілися, то з 21 лейтенанта, які прийшли після університетів, вісім були з важкими пораненнями і один загинув.

Анжела Музичук: хочу, щоб наша допомога не була потрібна

29 років, директор Інклюзивно-ресурсного центру, логопед-дефектолог. 

Я з Чернігівської області, навчалася в Уманському педагогічному коледжі, потім заочно в Києві. Коли ми родиною переїхали в Умань, мені було проблематично знайти роботу за фахом. Взагалі, я мріяла бути вчителем української мови і літератури. Але в коледжі при вступі мені запропонували йти на корекційну освіту, тоді це був перший набір, а випускали нас вже бакалаврами і я зацікавилася. Ні на мить не шкодую, що так вирішила. Дуже люблю свою роботу. Я й досі добре пам’ятаю перший досвід, було страшно, що я не зможу допомогти дитині, але у мене була хороша наставниця і вона допомогла мені зробити перші кроки. Потім я працювала асистентом вчителя в ЗОШ №9 з дітьми з особливими освітніми потребами, а коли в Умані відкрився Інклюзивно-ресурсний центр перейшла сюди на роботу  вчителем-дефектологом. У листопаді 2019 року, за конкурсом, мене призначили Директором Інклюзивно-ресурсного центру.  

Взагалі це справа нова, і хоч є Положення про інклюзивно-ресурсний центр, є рекомендації, але ми багато до чого доходимо самі. У нас прекрасний колектив педагогів, які дуже люблять свою роботу, а головне ― дуже люблять дітей. За минулий рік ми провели комплексну оцінку, дали настанови і висновки більш як 500 дітям, зараз кількість звернень до нас щодня збільшується і це дуже добре, що батьки звертаються, адже разом ми можемо визначити особливі освітні потреби дитини, розробити рекомендації по її навчанню, надати психолого-педагогічні послуги дітям і проконсультувати батьків. 

Звичайно, хотілося б розширити центр, збільшити штат, тому що цей розрахований на 7 тисяч дітей, а у нас є 12 тисяч. Але найбільша моя мрія ― щоб наші послуги нікому не були потрібні і всі діти росли здоровими. 

Сергій Плотніков: в бізнесі, як і в спорті треба працювати системно

25 років, майстер спорту з пауерліфтингу, чемпіон Умані, призер чемпіонатів країни та міжнародних змагань, бізнесмен. 

Основний вид моєї діяльності — це професійний спорт, пауерліфтинг. Вже сім років я регулярно виступаю на змаганнях і є регіональним керівником Федерації пауерліфтингу в Черкаській області. Чотири роки поспіль проводжу в Умані Чемпіонат Черкаської області з пауерліфтингу (або силового триборства). З кожним роком все більше і більше спортсменів приїздить до нашого міста на змагання і все більше уманських атлетів дуже достойно показують себе.  Тривалий час я працював тренером в тренажерному залі, але останнім часом цілеспрямовано готую спортсменів до змагань. 

Зараз більше уваги приділяю підприємницькій діяльності.

Наша кава кардинально відрізняється і за смаком, і за якістю від тієї, яку ми звикли пити з кавових машин ― у нас альтернативні способи заварювання і тільки кава еліт найвищої якості. Цікаво, що ми її готуємо вручну: підігріваємо воду, перемелюємо зерно, готуємо на спеціальному обладнанні і людина бачить, як на її очах з окремих інгредієнтів народжується ароматний напій. Це доволі цікавий процес і смачний результат. Зараз відновлюємося після карантину, пережили його як і всі. Поступово нарощуємо бізнес і сьогодні він ще не надто прибутковий, але він нас годує. Ми поки що не можемо бути спонсорами великих проектів, але радо підтримуємо молодіжні ініціативи, конкурси, активності. Принципово не займаємося і не будемо займатися продажем алкоголю, хоча це і значно прибутковіше, ніж кава. Ми працюємо самі на себе, мріємо про створення всеукраїнської мережі кав’ярень «Cool Cups» з центром в місті Умань.  А в спорті — покращити свої сьогоднішні досягнення і при цьому зберегти здоров'я. 

Джерело: umannews.city