Жінка, закохана в мистецтво

Розповідь про талановиту землячку Валентину Подхалюзіну, яку для наших читачів підготувала старший науковий співробітник Художнього музею — відділу Уманського краєзнавчого музею Валентина Коробань.

Жінка, закохана в мистецтво

Глибока духовність вирізняє давнє українське народне малярство, адже споглядаючи просту за сюжетом, без професійних канонів образотворчості, картину, відчуваєш ностальгію за чимось до болю близьким і рідним. Перед нами постає сільська ідилія, виплекана людською уявою впродовж віків. Ще донедавна ці твори «народного генію» офіційно вважалися «лубочними», бо ж їхню художню цінність визначали порівнюючи з професійним живописом, який підпорядковується зовсім іншим законам і має інакшу природу буття. Зараз ці роботи мають свою нішу в мистецтві — стиль примітивізму. І дійсно щира наївність цих своєрідних творів навіває ліричний спомин про мальовничу Україну наших предків, що так швидко зникає у суєтному сьогоденні...

Валентина Коробань розповідає, що творчість самобутньої малярки Валентини Подхалюзіної вирізняє художньо-поетичне сприйняття природи, прагнення втілити в сюжеті яскравість квіткових композицій, побутові сцени з життя селян, казковий світ екзотичних  звірів та просто красу природи рідного села. 

"Її картини нагадують дитячі малюнки, які написані з теплом, з чистою щасливою душею, бо саме так вона бачила світ в якому жила"
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Народилася Валентина Герасимівна 1 червня 1935 році в с. Підвисоке на Кіровоградщині в родині відомого уманського художника-педагога, представника Петербузької Академії мистецтв, учня Іллі Рєпіна — Герасима Подхалюзіна. Ще з дитинства дівчинка вбирала від батька любов до усіх видів мистецтва та приймати активну участь у їх творенні. Бо ж,  як згадує сама В. Подхалюзіна:

"Свого батька, завжди, пам’ятаю у роботі — за мольбертом з фарбами та пензлями, адже весь свій вільний час він віддавав малюванню. Працював учителем у сільській школі, але живопис був його життям. А ще батько дуже гарно співав, любив українську народну пісню. Бувало, малює біля вікна, а мама шиє, або вишиває, та як заспівають «Ой, на горі там женці жнуть»,  аж луна йде по хаті. Часто ми співали втрьох…"
 

 

 

 

 

 

Спостерігаючи за батьковим малюванням дівчинка залюбки сідала поряд і маленькою дитячою рукою зображала, на клаптиках аркуша, «великий світ», що бачила навколо себе. Батько тільки посміхався, навіть не намагався правити дончині малюнки. І це були перші уроки з малювання, але не довго. Невдовзі батьки розлучилися. Подхалюзін поїхав жити в родинний будинок в с. Бабанку, що на Уманщині, а коли Валентині виповнилося 10 років, Герасима Миколайовича не стало.

Від природи маючи артистичні та надзвичайно сильні вокальні здібності, голос в чотири октави, дівчина, після закінчення школи, поступила на навчання до Олександрійського культурно-освітнього училища (нині Олександрійське училище культури) і по закінченню навчального закладу отримала спеціальність керівника хорових колективів. Ще будучи студенткою, з вокальними ансамблями училища, приймала активну участь у різних пісенних конкурсах та фестивалях. 

 

 
Картини Валентини Подхалюзіної. Фото надані Валентиною Коробань.

В 50-х роках повернулася в рідне Підвисоке, де прожила все своє життя. Була надзвичайно веселою, активною та трудолюбивою жінкою. В селі серед односельчан користувалася великою повагою. Її знали від малого до велика, адже довгий час працювала завідувачкою та художнім керівником місцевого Будинку культури. Організувала сільський народний хор, з яким об'їздила всю Україну, а ще при Будинку культури під її керівництвом  діяли драматичний, хореографічний, вокальний та фольклорний гуртки. Валентина Герасимівна сама писала сценарії до вистав, часто грала головні ролі. Це її голосом співала «Кармен», «баядерка», «Сільва» та інші. Надзвичайно органічно втілювала на сцені образ «Катерини» в «Безталанній», Проні — «За двома зайцями», Параски в «Сорочинському ярмарку» та багато-багато інших. До кожної вистави виготовлялись декорації, Валентина Подхалюзіна сама реставрувала старі та малювала нові театральні фонові завіси, афіші.  Мисткиня дуже цікавилася етнографією рідного краю. Описала традиційну обрядовість українського весілля та вечорниць. До опису зробила  замальовки. Попри велику зайнятість, вона завжди знаходила вільну годинку і віддавалась художній творчості. Брала батьківський мольберт, що зберігся в старих речах на горищі, фарби, сідала біля хати, яка просто потопала у царстві різноквіття, затягала душевну пісню і пензликом виводила яскраві жоржини, чорнобривці з настурціями, полум’яні маки, жовті соняхи. «Я так бачу світ, я так його передаю. Та найбільше хочеться, щоб люди дивилися на мої квіти і всміхалися як діти» — говорила малярка. А люди і всміхалися… 

 
Картини Валентини Подхалюзіної. Фото надані Валентиною Коробань.

Останні роки пані Валентина дуже хворіла. Нею опікувалися її друзі і колеги по цеху — Світлана і Валерій Дудники. Саме вони, за останньою волею художниці, в 2018 році передали картини авторки до фондової колекції Уманському краєзнавчого музею. Майстриня дуже хотіла, щоб її роботи знаходилися в музеї, де зберігаються твори її талановитого батька.   

Світлана Дудник розповідала: «Валентина Герасимівна, не мала родини, та самотньою ніколи себе не вважала, адже завжди була серед людей. Односельчани її завжди будуть пам'ятати як гарну, світлу людину, яка вміла бути щасливою, вміла любити, мріяти і цінувати все, що  їй було даровано долею... А ще  понад усе була закохана у мистецтво. І це було сенсом її життя!». 

Валентина Герасимівна не дожила до свого 85-річчя всього один рік. Її не стало 14 травня 2019 року.

З її, по-дитячому наївних, картин  постає перед нами образ омріяного авторкою світу, де все на межі реальності потопає у феєрії барвистого цвіту, зелених гаїв та щасливого буття.
 
Джерело: umannews.city