Краєзнавець Юрій Торгало: війна почалася зі страху і невизначеності

Своїми дослідженнями про те, як розгорталися події початку війни на Уманщині поділився уманський дослідник-краєзнавець, вчитель Юрій Торгало

22 червня відбулося засідання Політбюро ЦК КПРС — вищого керівного органу Радянського Союзу, де було складено та затверджено Звернення до радянського народу, з яким о 9 годині виступив заступник голови Ради Народних Комісарів СРСР — народний комісар закордонних справ СРСР В'ячеслав Молотов. Саме із цієї промови Молотова, почутої з радіоприймачів та гучномовців, уманчани дізналися про початок війни.

«Граждане и гражданки Советского Союза! Советское правительство и его глава товарищ Сталин поручили мне сделать следующее заявление. Сегодня, в четыре часа утра, без предъявления каких-либо претензий к Советскому Союзу, без объявления войны германские войска напали на нашу страну, атаковали наши границы во многих местах и подвергли бомбежке со своих самолетов наши города — Житомир, Киев, Севастополь, Каунас и некоторые другие, причем убито и ранено более двухсот человек. Налеты вражеских самолетов и артиллерийские обстрелы были совершены также с румынской и финляндской территории».

Керівництво держави зверталося до патріотичних почуттів населення та закликало народ до згуртування, єдності, самовідданості і героїчної боротьби проти гітлерівських загарбників. Закінчувалось Звернення словами: «Наша справа справедлива. Ворог буде розбитий. Перемога буде за нами».

У цей же день Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ №1 «Про оголошення в окремих місцевостях СРСР воєнного стану», включаючи Українську РСР.

Відповідно до цього Указу в місті Умані о 13 годині 25 хвилин по радіо було передано наказ №1 місцевого штабу протиповітряної оборони, в якому оголошувалося про введення військового стану, пропонувалося робити запаси продуктів, води, дотримуватися порядку та дисципліни.

22 червня 1941 року Президією Верховної Ради СРСР було прийнято Указ №2 про мобілізацію військовозобов’язаних 1905-1918 років народження.

У газеті «Пролетарська правда» за 26 червня 1941 року було надруковано повідомлення про масовий вступ жителів Умані до РСЧА:

«Умань, 25 червня 1941 р. З патріотичним піднесенням проходить мобілізація військовозобов’язаних. На збірні пункти у військкомат винятково організовано прибувають робітники, колгоспники, інтелігенція народження 1905-1918 років. Їх супроводжують родичі, друзі».

23 червня на промислових підприємствах, у колгоспах, радгоспах, установах та організаціях, навчальних закладах Уманщини пройшли антивоєнні мітинги.

27 червня 1941 року для організації охорони промислових підприємств міста та боротьби зі шпигунами та диверсантами створено винищувальний батальйон у складі 800-т осіб (командир О. Багацький, начальник штабу С. Тростяницін). Штаб батальйону розташовувався у приміщенні школи № 6

Тільки за останню декаду липня 1941 року бійці винищувального батальйону затримали: в приміщенні аптеки №1 німецького шпигуна, одягненого в однострій залізничника, поблизу села Городецького — німецького парашутиста, а біля Білогрудівського лісу — переодягнених в однострої червоноармійців ворожих десантників. Бійці батальйону приймали безпосередню участь у зіткненнях з військами вермахту поблизу села Краснопілки (22-24 липня), ліквідації диверсійних груп противника в Уманському районі, одночасно виконували завдання командування РСЧА по проведенню розвідки.

У доповідній Управління внутрішніх справ Київської області до Наркомату внутрішніх справ УРСР від 30 серпня 1941 року відзначено, що винищувальний батальйон Уманського району під час наступу німецьких військ приймав участь у боях спільно с частинами РСЧА.

З перших днів війни гітлерівська авіація періодично проводила бомбардування міста.

На початку липня місто Умань стало прифронтовим. В ясну погоду в небі над містом кружляв німецький розвідувальний літак. Зенітні батареї відкривали по ньому вогонь проте безрезультатно…

У липні 1941 року з міста на схід були евакуйовані деякі промислові підприємства і навчальні заклади. Так, до Сталінграду (нині Волгоград, Російська Федерація) було переведено Моторемонтний завод. Разом з обладнанням на нове безпечне місце дислокації виїхали робітники високої кваліфікації Г.Кузьменко, М.Плахотник, Т.Медянов, С.Слюсаренко. У містах Сталінграді, а потім в Барнаулі (Алтайський край, Російська Федерація) завод виготовляв артилерійські снаряди. Частина худоби з Уманського району була евакуйована в калмицькі та казахські степи. Проте евакуація проходила не завжди успішно. Так, череда худоби, яку супроводжували чередники із села Дмитрушки, була знищена ворожою авіацією поблизу Дніпра. Дванадцять чоловік загинули…

19 липня в Умань прибув піший етап політичних в’язнів із Чортківської тюрми, що на Тернопільщині. Відповідно до звіту карального відомства, 2 липня з тюрми міста Чорткова вивели пішим ходом 954 арештанта. На шляху до Умані, при спробі втечі або виснаження, розстріляно 187 осіб. 20-21 липня за розпорядженням військового прокурора фронту та заступника народного комісара держбезпеки Ткаченка 767 засуджених і підсудних за контрреволюційними статтями були закатовані або розстріляні енкаведистами у підземному тунелі, де розміщувались господарчі приміщення місцевої тюрми (нині Уманський районний відділ поліції). Місце злочину замурували, зацементували, а вхід до тунелю засипали вугіллям, уламками деревини та іншим непотребом. В льоху, де знаходився вхід до тунелю, постелили підлогу — таким чином кати сподівались замести сліди свого кривавого злочину. Наглядовий склад Чортківської тюрми, чисельністю 56 осіб, згодом прибув до міста Харкова. Цінності, вилучені у в’язнів, були здані до фінансового відділу НКВС СРСР. Тільки 20 серпня 1941 року, за розпорядженням німецької окупаційної влади, було відкрито вхід до тунелю. 863 трупи винесли на поверхню. Але впізнати вдалось дуже мало. Більшість були в стані розкладу і дико знівечені. На всіх виднілися сліди катувань: у багатьох виколоті очі, відрізані вуха, розбиті голови, перерізані горлянки, зламані в ліктях руки тощо. Тлінні рештки закатованих мучеників перенесли на цвинтар, де поховали за християнським обрядом у шести братських могилах. Частину тіл безжально вбитих патріотів захоронили німці.

21 липня відбувся черговий наліт німецької авіації, внаслідок чого частково були зруйновані будинки між міською електростанцією (нині супермаркет «Євродім») та тюрмою (нині Уманський районний відділ поліції), одна з авіабомб влучила у приміщення Уманського краєзнавчого музею, друга — нанесла чималої шкоди Уманському міському відділу міліції. Великокаліберна авіабомба влучила в новий корпус міської лікарні, де тимчасово розташовувався медичний санітарний батальйон 16-ї танкової дивізії.

Оцінюючи дії німецьких військ, Ставка Верховного Головнокомандування РСЧА сформулювала завдання для Південного та Південно-Західного фронтів: не допустити прориву та виходу нацистських військ до Дніпра. Суттєва роль у реалізації цієї військової операції відводилась військам 6-ї та 12-ї армій. Їм передбачалось зайняти оборону на східному березі річки Синюхи, примкнувши фланги до 26-ї армії Південно-Західного і 18-ї армії Південного фронтів.

Після захоплення німецькими військами міста Козятина (15.07.1941) були створені оптимальні умови, які дозволяли з’єднанням 1-ї танкової групи генерал-полковника Е. фон Кляйста розпочати наступ на південь, у фланг і тил радянським військам.

17 липня 11-та німецька армія форсувала Дністер, прорвавши бойові порядки радянських військ 18-ї армії Південного та 12-ї армії Південно-Західного фронтів — це сприяло наступному двосторонньому охопленню, оточенню та знищенню 6-ї та 12-ї армій РСЧА.

19 липня командування Південно-Західного фронту спробувало допомогти військам 6-ї та 12-ї армій ударом ззовні, силами лише сформованої 26-ї армії. Завдяки недолікам в організації, цей наступ суттєвих результатів не приніс. За дорученням Ставки начальник Генерального штабу РСЧА генерал армії Г.Жуков передав головнокомандувачу Південно-Західним напрямком маршалу Радянського Союзу С.Будьонному наказ про відведення до ранку 21 липня військ 6-ї та 12-ї армій Південно-Західного фронту, 18-ї армії Південного фронту на рубіж Біла Церква - Тетіїв - Китайгород - Гайсин - Шпиків - Яруга. Німецькі війська, завдяки мобільності, вийшли на визначені радянським командуванням рубежі відводу раніше 6-ї та 12-ї армій.

У ніч на 21 липня поблизу Погребища правий фланг 6-ї армії був різко повернутий у південному напрямку — на Тетіїв. Війська 6-ї армії перемішалась з військами 12-ї армії, що вкрай ускладнювало ефективне керівництво частинами та з’єднаннями. На підставі цього командарм 12-ї армії генерал-майор П.Понедєлін надіслав до штабу Південно-Західного фронту телеграму, в якій наполегливо вимагав об’єднання спільних дій обох армій. Військова рада Південно-Західного фронту негайно приймає рішення про об’єднання 6-ї та 12-ї армій в одну оперативну армійську групу під командуванням генерала П.Понедєліна.

Щоб не дати можливості замкнути кільце оточення, командування Південного фронту перекинуло назустріч німецькому ХХХХVIIІ моторизованому корпусу 2-й механізований корпус генерал-лейтенанта Ю. Новосельського. Цей маневр не дозволив німцям завершити оточення двох радянських армій західніше міста Умань.

22 липня начальник Генерального штабу вермахту генерал-полковник Ф.Гальдер зафіксував основні події цього дня в зоні відповідальності групи армій «Південь»:

«Поблизу Умані 16-та і 12-та танкові дивізії ведуть бої із значними силами танків противника. Ймовірно, противник виставив проти наших танкових підрозділів з’єднання відведені з фронту, щоб прискорити відхід своїх військ з-під загрози оточення».

Командир ХХХХІХ корпусу доповідав, що на північному фланзі рух військ від Війтівки (нині село Родниківка Уманського району) та далі на схід неможливий через запеклий опір радянських військ.

До кінця 24 липня війська 6-ї та 12-ї армій, охоплені з трьох сторін військами 1-ї танкової групи і 17-ї польової армії вермахту, трималися на рубежі Монастирище - Ільїнці - Лиса Гора та мали нестійкий бойовий контакт з 18-ю армією Південного фронту, а розрив між 26-ю армією Південно-Західного фронту досягнув близько 80-ти кілометрів. Забезпечення продовольством, боєприпасами, пальним, відірваних від Південно-Західного фронту з’єднань, ставало проблематичним.

Військова Рада Південно-Західного фронту виступила з пропозиціями до Ставки про передачу 6-ї та 12-ї армій у підпорядкування Південному фронту. 

25 липня 1941 року, за наказом Ставки, 6-та та 12-та армії увійшли до складу Південного фронту.

Головним завданням 6-ї, 12-ї, 18-ї радянських армій залишався вихід із оточення. Південний фронт до того часу не міг посприяти військам і армійській групі генерала П. Понедєліна через відсутність зв’язку з ними — тільки через дві доби після перепідпорядкування з’явились перші достовірні донесення штабів армій.

26 липня війська вермахту захопили важливі пункти опору: Гайсин та Ільїнці, проте повністю виконати завдання по оточенню радянських військ німцям не вдалося. На Уманському напрямку 6-та, 12-та, 18-та армії достатньо успішно продовжували вивід своїх військ з оточення. 2-й механізований корпус, підсилений прикордонниками, утримував з північного флангу фронту зайняті позиції, не дозволяючи ХХХХVІІІ німецькому корпусу завершити охоплення.

Командувач військами Південного фронту генерал армії І. Тюленєв помилково вважав головним напрямом вірогідного удару німецьких військ Гайсин – Умань проте противник переніс свій прорив південніше. Війська групи Понедєліна стали поступово відходити на схід до Христинівки та займати оборону на підступах до міста Умань. На північному фланзі 2-й механізований корпус генерала Ю. Новосельського стримував шалені атаки ХХХХVІІІ корпусу вермахту…

29 липня противник все ще сподівався оточити радянські війська поблизу Умані, проте темпи руху 125-ї піхотної дивізії та ХХХХVІІІ механізованого корпусу вже не дозволяли розраховувати на успіх.

Повітряна розвідка Люфтваффе доповідала, що в полосі наступу ХХХХІХ корпусу з’явилися значні сили радянських військ. Це означало, що радянські війська обігнали 1-шу гірсько-єгерську дивізію під час руху на Умань і тепер становили серйозну загрозу не тільки їй, а й всьому правому флангу корпусу. Після проведення аналізу ситуації, командир корпусу генерал Л.Клюбер наказав командиру 1-ї гірсько-єгерської дивізії генералу Х.Ланцу зупинити просування з’єднання далі Ладижинки та готуватися відбити удар противника з півдня, на лінії Антонівка - Ладижинка. Війська 17-го корпусу Південного фронту розпочали контратаки на єгерів, проте всі вони були відбиті — 18-а армія повернула на схід. Шалені атаки червоноармійців поблизу Ладижинки єгері відбили, проте стало зрозуміло, що 1-ша гірсько-єгерська дивізія, через суттєві втрати, не зможе продовжувати свої дії на схід.

У групи Понедєліна знову з’явився шанс вирватися із оточення.

29 липня 125-та німецька дивізія отримала наказ якнайшвидше рухатись на Христинівку та Умань. Захоплення Умані дозволяло ще більше відірвати групу Понедєліна від південних сусідів і змусити її повернути на схід — проти 1-ї танкової групи. За день полки цієї дивізії захопили Івангород, Спаржинівку, Сичівку, Свинарку та ще декілька сіл, а до 23:00 — станцію Христинівка.

Тим часом на північному фланзі вихід із оточення радянських військ Південно-Західного фронту, а також удари 26-ї армії поблизу міста Шпола вимагали від німців рішучих дій, тому ХХХХVІІІ корпус знову отримав завдання від вищого керівництва: стрімке просування в південному напрямку — на лінію Новоархангельськ - Первомайськ.

Для радянських військ знову виникли оптимальні умови по виходу з оточення, проте командування Південного фронту переоцінило можливості своїх військ та недооцінило противника. Поставлені завдання перед 6-ю та 18-ю арміями по відновлення протягом 30 липня прорваного фронту були нереальними…

Противник продовжував переміщення сил ХХХХVІІІ корпусу в напрямку річки Синюхи.  Командування ХХХХІХ корпусу видало наказ про зміну руху 1-ї гірсько-єгерської дивізії в південному напрямку, проти ймовірного наступу 18-ї армії. До того часу передова німецька група «Ланг» досягла перехрестя доріг біля Коржової, згодом захопила село Вербова та навколишні від нього південні висоти. У зоні артилерії ймовірного вогню дії групи опинилися радянські війська поблизу Голованівська. Далі група зупинилась, поступово концентруючись на рубежі Ладижинка - Рижавка - Тернівка - Колодисте. Біля Тернівки - Колодистого довелось відбивати перші удари радянських військ.

4-та гірсько-єгерська дивізія повинна була наносити вогневі удари в напрямку Осітна – Синиця – ліс біля Паланки. 1-ша гірсько-єгерська дивізія наступала на південь. 125-та німецька дивізія, яка безпосередньо наступала на Умань, протягом дня суттєвих успіхів не досягла.

Тільки за підтримки частин 295-ї дивізії до сутінок вдалося захопити село Христинівку.

До вечора 30 липня командуванню ХХХХІХ корпусу стало зрозуміло, що прорив на Умань не вдався. Від Шукайвода до Голованівська спостерігався опір радянських військ, який зламати дивізії вермахту не змогли. Фронт наступу корпусу розтягнувся на 60 кілометрів, а за відсутності резервів створити нове ударне угрупування було неможливо.

Скориставшись зупинкою противника, командування 6-ї та 12-ї армій поспіхом відводило війська через Умань на південний та північний схід.

Житель Умані Григорій Брижко, 1926 р.н., залишив спогади про події, що відбувалися в останні дні липня 1941 року:

«Боїв за Умань не було. Радянські війська почали залишати місто з 28 липня. Рідко проїжджали автомашини з червоноармійцями в напрямку південного сходу. Спостерігалося повне безвладдя. Місцеві мешканці таскали все, що мало хоч-якусь цінність: із магазинів — продукти, млина — муку, швейної фабрики — сукно тощо. Брали в першу чергу те, що необхідно було для життя… Згодом у місті з’явились селяни з навколишніх сіл на підводах та з мішками. Пограбування набрало дійсно стихійного характеру.

Німецька авіація скинула на місто кілька бомб та на цьому бомбардування припинилося.

У місті постраждали декілька будівель, значних руйнувань взагалі не було… 1 серпня до Умані вступили німецькі окупанти».

Увечері 1-ша танкова група розпочала наступ із району Тальне - Катеринопіль і захопила Новоархангельськ та Ямпіль.

Становище 6-ї та 12-ї армій серйозно погіршилося, а в противника знову з'явився шанс на завершення оточення цих армій. Щоб його уникнути, вимагалось якомога швидше відводити війська в південно-східному напрямку.

Командування 17-ї армії розуміло складність положення. На 31 липня до військ поступив наказ, відповідно до якого 1-й горно-єгерській дивізії належало сконцентруватися напроти Голованівська та не допустити прориву радянських військ до цього міста, іншим трьом дивізіям належало провести наступ на Умань: 4-й гірсько-єгерській через Осітну, Громи на Степківку, 125-й — на Умань, 295-й — на Війтівку.

Зранку 31 липня передові групи 4-ї гірсько-єгерської дивізії розташувалась на перехресті доріг біля села Коржова, щоб відбити наступ радянських військ вздовж дороги Умань - Острівець. Сапери замінували дороги з Умані по лінії Шарин - Фурманка. Тим часом 1-ша танкова група розпочала свій прорив на Первомайськ, відтісняючи 12-ту армію від річки Синюхи.

Якщо в полосі оборони 12-ї армії становище було порівняно стабільним, то ситуація у 6-й армії складалася вкрай ненадійна: фронт оборони військ було прорвано в чотирьох місцях — біля Циберманівки (нині село Степівка Монастирищенського району), Ліщинівки, Христинівки і Ягубця. Армія відступала…

Протягом 30 і 31 липня 1-ша та 4-та гірсько-єгерські дивізії своїми діями розірвали фронт оборони радянських військ та не допустили його відновлення по всій лінії Умань-Голованівськ. Радянські війська відступали по всіх напрямках, але на підступах до Умані чинили відчайдушний опір. Діючи двома полками, 4-та гірсько-єгерська дивізія досягла села Громи та лісу, південно-східніше від нього. Передова група 125-ї дивізії зранку зав’язала бій за село Паланку. Опір був настільки серйозним, що село вдалося захопити тільки після обіду. 125-й артилерійський полк отримав завдання захопити село Кочержинці, але не встиг. Тим часом 419-й полк, просуваючись біля залізничної колії, фактично без бою захопив село Городецьке. До вечора 125-та німецька дивізія знаходилась на відстані близько трьох кілометрів від Умані та готувалась до важких боїв за місто. З півночі наближалась 295-та дивізія вермахту: двома полками було захоплене село Кочубіївка, поруч наступала 24-та дивізія. Місто Умань протягом дня було охоплене з флангів. 4-та гірсько-єгерська дивізія наступала на село Сушківку, щоб унеможливити відступ радянських військ та планувала захопити село Дубова і переправи через річку Ревуха.

Для відступу радянських військ все ще залишався простір — дорога через село Копенькувате і мости біля села Покотилове, тому 1-ша гірсько-єгерська дивізія повинна була пройти броди через Ревуху та атакувати Підвисоке, щоб не допустити вихід військ 6-ї та 12-ї армій на південь.

Зранку 31 серпня позиції 11-ї німецької дивізії були атаковані радянськими частинами, проте всі спроби прорвати німецьку оборону біля села Роги були безуспішними, а до вечора, контратакуючи, противник захопив Легедзине та Тальянки. Протягом дня частини 9-ї танкової дивізії захопили село Тишківку та наступної доби планували підійти до Добрянки і Вільшанки, проте, як врахувати, що з’єднання 17-ї армії вийшли на підступи до Умані, Голованівська, Ладижинки, то охоплення 6-ї та 12-ї армій фактично було завершено. Тривале переслідування радянських військ, які відступали від державного кордону СРСР, поступово мало завершитись класичним оточенням та знищенням потужного угрупування Червоної армії. До вечора командуванню групи Понедєліна стало зрозуміло, що відновити фронт, з’єднатися з 26-ю армією буде дуже складно. Противник випередив 12-ту армію в розгортанні та встиг захопити Новоархангельськ та Голованівськ. На південному фланзі утворився багатокілометровий розрив і закрити його було фактично нічим. Становище 6-ї та 12-ї армій стало дійсно критичним. Радянські війська залишили Умань…

У книзі-щоденнику «Ожившие страницы» політпрацівник 80-ї стрілецької дивізії 27-го стрілецького корпусу 6-ї армії І. Хизенко занотував спогади про події 31 серпня:

«Пізно ввечері проїжджаємо повз Умань. Горять будинки, палахкотить вокзал. У повітрі пил і сморід. На станції безліч вагонів. На вхідних залізничних коліях ешелон із боєприпасами. Вагони охоплені полум’ям. Рвуться снаряди. Спроби вихопити пару ящиків невтішні – гине декілька чоловік.

Південною околицею міста виходимо до великого шосе, скоріше до майбутнього великого шосе. Протискаємось до пересічних доріг. На одній ділянці змішались люди, коні, танки, гармати…»

Зранку 1 серпня, перед початком штурму Умані, німці розпочали потужну артилерійську підготовку. Обстрілювали позиції радянських військ та міські квартали. Атака піхоти розпочалась о 5:00. Опір радянських військ у місті був незначним — тільки окремі групи червоноармійців давали відсіч. О 9:10 були захоплені монастир та вокзал, а близько 10:00 німецькі штурмові гармати вийшли на східну околицю міста. Вони взяли під обстріл радянські автомобільні колони, які відходили на схід. Подальший наступ німців припинився, так як були підірвані мости. Сапери швидко налагодили переправу піхоти на східний берег. Опір на східній околиці був також незначний. При підтримці трьох штурмових гармат 419-й полк захопив північну частину Умані, село Піківець та висоти східніше від нього. Після обіду 420-й полк досяг села Гродзеве. Зчинився дуже важкий для німців бій. Становище врятували штурмові гармати. При їх підтримці атаки радянських військ були успішно відбиті. Під вечір полк захопив західну частину села — до річки. Переправитись на протилежний берег не було змоги — дві дамби та міст червоноармійці підірвали. За допомогою плотів німецькі підрозділи до 24:00 переправились через річку і вийшли на встановлену позицію східніше чотирьох кілометрів від села. Німецькому 421-му полку, після важких боїв під Краснопілкою (Гайсинський район Вінницької області), потрібен був час для поповнення.

Частини та з’єднання 18-ї армії Південного фронту декілька разів намагались відновити стик з 6-ю армією, проте цьому завадила 1-ша гірсько-єгерська дивізія німців.

Після залишення Умані дивізії армії генерала І.Музиченка відійшли до сіл Гродзеве і Гереженівка, де змогли закріпитися.

Тим часом 4-та гірсько-єгерська дивізія наносила удари по частинам прикриття по річці Ятрань, на ділянці Перегонівка - Вільшанка - Дубова -Заячківка. Спроби передового загону прорватися через броди біля села Дубова провалились: 13-й полк без успіху атакував на ділянці Вільшанка - Коржова, а 91-й — Псярівка (нині село Ятранівка Уманського району) - Собківка.

Села Полянецьке та Собківка були захоплені з великими труднощами: захищались червоноармійці за кожну хату, за кожен метр. 197-ма радянська дивізія спробувала атакувати ворога на рубежі Легедзине - Тальянки. Бій для дивізії завершився відступом до лісу на північній околиці села Оксанина.

У ніч на 2 серпня командувач 6-ю армією І.Музиченко звернувся до штабу Південного фронту з проханням санкціонувати прорив на Південний Схід через Тернівку - Покотилово. Командування Південного фронту розцінило повідомлення командарма як панічне, та в санкціях на прорив у південному напрямку відмовило.

Командувач групою армій генерал П.Понедєлін поставив завдання частинам 12-ї армії: силами 13-го корпусу продовжити наступ на лінії Свердликове - Торговиця - Новоархангельск, а іншим частинам — утримувати оборону по всіх напрямках. Незважаючи на шалені атаки радянських військ, свої позиції німецькі війська не залишили. Під час денних боїв 99-та і 60-та радянські дивізії, що наступали на цьому напрямку, понесли важкі втрати.

2 серпня на південь від Тернівки 211-та повітрянодесантна бригада вже зранку збила нечисленні німецькі заслони. Вдалося створити вигідний для прориву плацдарм на східному березі річки Синюхи, який міг би бути використаним для виходу із оточення. Командування Південного фронту дозвіл на прорив не дало. Проте протягом двох днів через Тернівку вдалося вивести значну частину тилів оточених армій.

Німецькій 1-й гірсько-єгерській дивізії вдалося вибити нечисленні частини РСЧА із району Коритне - Трояни, здійснити марш та зустрітися поблизу села Добрянки з танкістами 9-ї дивізії групи Е. фон Кляйста. Оточення військ 6-ї та 12-ї радянських армій було повністю завершено.

18-та армія стрімко віддалялася на південь, до Чорного моря. На 4 серпня розрив між арміями досяг 160-ти кілометрів.  Доля групи генерала Понедєліна була вирішена: вийти самостійно з оточення війська були неспроможні, час на прорив було втрачено.

3 серпня штаби 6-ї та 12-ї армій були розташовані в селі Підвисоке та намагались координувати свої дії. Обставини ускладнювались.

4 серпня о 15:00 командування Південного фронту санкціонувало групі Понедєліна прорив та вихід із оточення, проте не в південному, а у східному напрямку. На момент доведення наказу вигідний плацдарм на Синюсі був втрачений. Прорив довелось здійснювати в менш вигідному південному напрямку. Отримавши дозвіл на вихід із оточення, командування групи Понедєліна розпочало підтягувати війська до запланованого місця прориву — села Копенькувате. Передбачалося постійно контратакувати противника на різних ділянках оборони, так як достовірною та точною інформацією про проходження лінії фронту командування не володіло.

5 серпня обидві сторони розраховували перейти до рішучого наступу, одні — з метою прориву, другі — його знешкодження. Дії радянських та німецьких військ неодмінно повинні були перетворитися в зустрічні бої.

За результатами зустрічних боїв плани командування вермахту по ліквідації оточення угрупування радянських армій були зірвані. Але й війська Понедєліна завдання по прориву не виконали і понесли важкі втрати: ударні угрупування були знекровлені та втрачені декілька пунктів опору. Прорив німецьких військ до Підвисокого створив загрозу знищення штабів армій, тому єдиним шансом на врятування оперативного угрупування генерала Понедєліна був негайний повторний прорив із оточення, термін якого перенесли з 5 на 6 серпня.

5 серпня, призначені для виходу із оточення частини, о 20:00 сконцентрувались у лісі, східніше села Копенькувате. О 23:00 групи прориву стали висуватися на позиції для атаки. Відповідно до наказу по угрупуванню, в частинах розпочали знищення документів, підривали чи виводили з ладу гармати, до яких вже не було боєприпасів. У цей час суттєво почали спостерігатися ознаки деморалізації: деякі червоноармійці перевдягались у цивільний одяг і самовільно залишали свої підрозділи, частина політпрацівників, співробітників особових відділів, медичних працівників покінчила життя самогубством. Проте більшість бійців готувались до ранкової атаки. Під час невдалого прориву основній частині радянських військ вирватись із «кільця» оточення не вдалось. Найбільш боєздатні з’єднання 6-ї армії, а також штаб і командування були знищені. Управління оточеними частинами намагався взяти на себе штаб 12-ї армії.

До вечора 6 серпня фронт оточення звузився до мінімуму: від трьох до п'яти кілометрів по діаметру та прострілювався наскрізь з усіх видів зброї. Потужними пунктами опору залишались східна околиця села Копенькувате та село Підвисоке. Кинуті напризволяще командуванням Південно-Західного та Південного фронтів рештки військ армійського угрупування генерала П.Понедєліна повинні були розраховувати тільки на власні сили, які були вже майже вичерпані. Єдина надія на спасіння був повторний прорив.

У ніч на 7 серпня основні сили 12-ї армії повторили спробу прориву від Підвисокого на схід. Частково вдалося прорвати оборону 1-ї гірсько-єгерської та 24-ї піхотної дивізій. До напрямку прориву німецьке командування спрямувало 16-ту моторизовану дивізію і полк СС «Вестланд». Опівдні опір залишків 6-ї та 12-ї армій було зламано. Після невдалого прориву рештки угрупування армій генерала П. Понедєліна невеликими групами поверталися до Зеленої брами з надією знайти там хоч якийсь порятунок.

До вечора 7 серпня оточені поблизу Підвисокого радянські війська стали некеровані. Драматизм ситуації поглиблювався катастрофічним вибуттям старшого та середнього командного складу. У більшості підрозділів та частин не залишилось командирів у званні вище лейтенанта. Про повну деморалізацію говорити було ще зарано — частина червоноармійців готувалась продовжити спроби прориву. Останній організований опір очолив штаб 49-го корпусу. До корпусного угрупування ввійшли прикордонники 97-го прикордонного загону НКВС СРСР, 21-й кавалерійський полк НКВС СРСР та декілька розрізнених загонів РСЧА, які не змогли вийти з оточення.

Завдяки помилкам, допущеним командуванням Південного фронту, 6-та і 12-та армії розгромити противника східніше річки Синюхи та вирватись з оточення не змогли. Проте, завдяки опору оперативного армійського угрупування генерала П. Понедєліна, значна частина рухомих сил групи Е. фон Кляйста опинилась скованою, внаслідок чого завершити оточення військ Південного фронту противник не встиг. Радянські війська отримали можливість відступити за Дніпро.

За результатами поразки в Уманській оборонній операції Південний фронт втратив 6-ту та 12-ту армії, з’єднання фронтового резерву; Південно-Західний фронт недорахувався декількох дивізій (99-ї стрілецької, 72-ї та 173-ї гірсько-піхотних), частин корпусного та армійського підпорядкування; суттєві втрати понесли 10-та дивізія НКВС СРСР, 23-й, 43-й, 92-й, 93-й, 97-й прикордонні загони НКВС СРСР.

28 серпня на військовий аеродром «Умань» приземлився літак, на борту якого знаходились Адольф Гітлер та Беніто Муссоліні. Німецький фюрер та італійський диктатор прилетіли в Умань, щоб особисто прийняти переможний парад німецьких частин та італійського корпусу. Так високо оцінив Гітлер перемогу нацистських військ в успішно здійсненій військовій операції «Кліщі», що була підготовлена німецьким Генеральним штабом сухопутних військ. Подробиці цього приїзду до кінця невідомі…

Відповідно до німецьких відомостей майже 103 000 військовослужбовців Червоної армії та їх командувачі генерали І.Музиченко і П.Понедєлін були взяті в полон. Близько сімдесяти тисяч із них стали бранцями 16-го збірно-пересильного табору (пункту) 17-ї польової армії вермахту, більш відомого як «Уманська яма» (з 1.12.1941 року — шталаг 349).

Джерело: umannews