«Софіївка» у поетичній творчості уманського поета: цикл поезій

Уманський парк у різні пори року по-своєму надзвичайно красивий:

• восени у «Софіївці» віковічні дерева разом із багряним листям скидають із себе  вагу століть, а в повітрі чується й повиса натягнутою струною неземний  спів птахів;
• у пізню осінню пору вітер підіймає пожовкле різнобарвне листя і кружляє у танку разом із першими сріблястими сніжинками, а сонце посилає на землю останнє тепле проміння;
• білосніжна зима огортає стрункі дерева  пухкими ковдрами, і стоять вони, ошатно вдягнені,  пообіч алей, мов сторожі;
• а весною куди не глянь – скрізь красиві квіти, аромат  яких полонить душу, квітучі кущі та дерева доповнюють чудовий ландшафт старовинного парку.

Як гарно! Неначе у казці!  Де, скажіть ви, бачили таку красу? Душу переповнюють радісні емоції, коли дивишся на все це. Справжній рай! Рай на землі!

«Софіївка» оспівана в піснях, звеличена в багатьох поезіях, вона була і залишається магнетичним місцем, у якому розкривається, співає душа від споглядання неземної краси.

Меккою романтичного кохання назвав парк та присвятив йому свої поезії й дитячий лікар, уманський поет Олександр Гаврилов.

Його емоції та захоплення вилилися у поетичні рядки збірки під назвою «Восьмое чудо»,  з якими продовжуємо знайомити читачів. 

Главная аллея

«Аллея так дивно откроется вам,

пейзажи пусты городские.

Гранитные столбики по сторонам

вас встретят, как часовые.

Замрут в карауле, построившись в ряд,

деревья оплывшие старые.

И как-то негаданно вдруг поразят

глыбы гранитные Малой Швейцарии.

В мелодиях ветра и в пении птиц

проступят вдруг чары и тайны.

И воздух предстанет пронзительно чист

и напоён ожиданьем.

И ангел ваш снова с небес прилетит,

и вы преисполнитесь Духом.

И ветви сплетутся каштанов и лип

в блистающий купол…».

Павильон Флоры

Вдали от мирской суеты и веселий,
от жизни комедий и драм,
средь ясеней, сосен и елей
есть дивный, таинственный храм.

В проспектах считается он павильоном,
но, видимо, лишь для того,
чтоб только для сонма одних посвящённых
были все тайны его.

Земная здесь твердь и вода, и могучее небо,
и дух наш мятежный над прахом земным.
Под куполом этим нас Флора приемлет,
и причастит вдруг вас к тайнам своим.

Предстанете тут вы и строги, и кротки,
и на мгновенье замрете без слов.
И жрицы, Прекрасной Фанариотки,**
услышите эхо шагов.

        Фонтан «Змея»

Как пламенный дар вдохновенья,

как амбры волшебный глоток,

по прихоти и по веленью

возносится к небу поток.

В лазури на миг замирая,

лавиною падая вниз.

И струи дробятся о камень

как жемчуг иль аметист.

И радуга в брызгах играет.

Что это – мираж или быль?

Нам кажется сном или раем

весь мир сквозь алмазную пыль.

Где в сладком полуденном зное

льнут капельки сладко к лицу.

Где бренное и земное

поет осанну Творцу.

Сверкает в граните, как в злате,

чугунная чешуя, –

то к небу на каменной плате

взывает вся в кольцах Змея.

Грот Венеры

Как грот этот редок по силе

античной своей красоты.

Колонны в классическом стиле

так гениально просты.

Каскадов ступени прекрасны,

кружится от них голова.

Напрасны, конечно, напрасны

все восхищенья слова.

Здесь арку, почти полусферу,

легко огибает волна.

Стыдливо скрывает Венеру

летящей воды пелена.

И блики в завесе играют,

и тайна искрится в глуби,

и аура тихо витает

счастливой Любви.

Олександр Гаврилов